- Любиш?
- Ні, а ти?
- Теж пройшло. Ніби і не було. Просто переболіло. Ніби водою змило. Знаєш, така холодна вода. Освіжає. Стало набагато легше. І дихати захотілося. І очі відкривати уже не боляче. Просто живу. Просто посміхаюся. Просто підставляю обличчя вітру. Він несе з собою стільки ароматів. Кожен аромат – це якийсь спогад. Кожна людина пахне по-своєму. Я маю на увазі не парфуми. Шкіра, волосся, руки мають свій власний запах.
- Розкажи.
- Ти пахнеш стиглим абрикосом, свіжоскошеною травою, новим днем, радісним поглядом і чимось іще… Таким терпким… Таким знайомим…
- Що ж це? Ти не можеш не згадати? Ти завжди все пам’ятаєш, помічаєш усі дрібниці. А потім складаєш їх у велику вишукану завершену картину. Ніби справжній художник. Ніби митець. Можливо, я ніколи не зрозумію, як у тебе це виходить. Так скажи, що це? Що має цей терпкий аромат?
- Спогади.
- Невже спогади можуть бути терпкими? Мені здавалося, що у нас з тобою залишилися лише гарні спогади.
- Так, вони гарні. Але терпкі. Чи доводилося тобі бачити, як цвіте вишня? Можеш не відповідати. Я знаю, що доводилося. Гарно, чи не так?Та на смак вони терпкі. Навіть трохи гіркуваті. Гарні але терпкі. Так і ми з тобою.
- Може, нам варто ще раз помилитися?
- Гіршої ідеї в мене немає. Тому я не відмовлюся.
- Боляче?
- Ні, а тобі?
- Ні, я так само. Я так само як і ти.
- Що так само?
- Так само невпевнено і невміло брешу.
- Ти помиляєшся.
- Можливо. Тоді скажи мені, чому з моїми словами в очах твоїх надія?
- Тому що боляче.
- Як сильно?
- Чим сильніш, тим легше.
- Тобі подобається, коли болить?
- А тобі подобається дихати?
- До чого тут це?
- Що ти робиш, коли боляче?
- Завжди по-різному. Іноді ігнорую. Іноді навіть рухатись не можу. Часом сльози гарячі й живучі стікають з думок. А іноді… Не можу і крик затримати, затулити, сховати. Він виходить з моєї волі. Дикий. Первозданний. Як клекіт вітру. Як холод сонця.
- Холод сонця? Хіба можна так казати?
- Казати можна все, що ти тільки захочеш. Тільки треба вірити у свої слова. В іншому випадку вони не будуть коштувати і порошинки. Тебе дивує те, що сонце холодне? Подивися на нього. Хіба я помиляюся? Кому воно віддає своє тепло?
- Кожному. Хто попросить.
- Це не так. Йому байдуже. Байдуже, кому віддавати тепло. Байдуже, просять його про це, чи ні. Воно дає тепло. Та залишається байдужим.
- Байдужим, як ти?
- Ні, не так, як я. Для мене байдужість – це просто примха. Знаю, виглядає доволі дивно.
- Важко не помітити, що ти сильна людина. Мені тебе не вистачає.
- Моя сила – це моя слабкість.
- Звучить банально. Навіть вульгарно.
- Вульгарність – теж примха. Доволі дивна. Але вишукана. Поєднання непоєднуваного. Естетика огидного. Як сорокарічна повія у весільному вбранні. Ніби аромат гнилих груш залито у флакони з етикетками найдорожчих парфумів. Як бульварне чтиво в шкіряному переплеті. Знаєш, яка гіркота на смак? Знаєш, якого кольору зелений? Чи скільки літрів темряви у неосвітлюваній кімнаті? Або наскільки тверде повітря? Я навчу тебе. Навчу відрізняти синій від синього. Навчу точити вино з клена. Навчу проходити крізь повітря. З повітрям буде найважче. Тих, хто це вміє – одиниці. Може, з десяток. Уяви собі: лише десять таких щасливців.
- Я знаю, чого ти мене ніколи не навчиш. Наприклад, як падати вгору. З поламаними крилами. Летіти, оминаючи хмари, забираючи з собою гори. Навчи мене. Навчи божеволіти. Навчи дихати морем. Вбирати тепло пір’ям. І чути шорохом листя. Я тоді заберу тебе у свої очі. Пригощу гарячим соком гранатовим. Викручу з тебе всю воду.
